Як #MeToo навчив мене, що я ніколи не можу бути чоловіком

З моменту виходу в 1995 році я говорив багатьом глядачам про те, що я трансгендер у своїй ролі автора та вчителя. Одне поширене запитання в таких випадках завжди мучило мене: враховуючи, що люди не схильні сприймати мене як трансгендера, чому я наполягаю на тому, щоб бути таким публічним? З роками моя відповідь змінилася, але нещодавнє зосередження на сексуальних домаганнях і насильствах, з якими стикаються жінки, дає мені найяснішу відповідь. Важливо, щоб люди знали, що я виросла дівчиною і молодою жінкою, тому що мій досвід у цій гендерній ідентичності сформував і формує те, ким я є сьогодні: кимось, і ніколи не буде комфортно називатися або вважати себе чоловіком.

Я прожила лише 17 років як дівчина та молода жінка, і я виросла в безпечному оточенні: невеликому містечку в штаті Мен з люблячими батьками, які виховували мене, щоб я висловлювався та мав сили. Хоча ці фактори не захищають людину від сексуального насильства — ніщо насправді не робить — мені пощастило, що я не зазнав такого насильства.

Але коли я читав записи #MeToo на сайтах соціальних мереж і в новинах, вони повертали мене до підліткових років. У 11, 12, 13 років я тільки переростав категорію карапуза, яка давала мені деяке самопояснення і давала мені невеликий простір для маневру в дитинстві. Я тільки починала входити в тіло, яке все більше й більше невідворотно нагадувало жіноче.

Я пам'ятаю це тіло; як кожна жінка, яку я бачив, нагадувала мені: я виросту, щоб бути схожою на них. Я боявся того майбутнього. Більше того, моє тіло раптом стало предметом публічних коментарів, ніби воно було виставлено для оцінки іншим. Я пам’ятаю, що від одного хлопчика зі школи я не подумав, що у вас будуть сиськи більші, ніж у Енн, ніби моє те, що я сорванець, має будь-яку залежність від того, наскільки великими будуть мої груди. Ви повинні носити бюстгальтер, я чула від широкого кола мам і тат моїх друзів. Згодом я придумав щось на кшталт підшивки — спочатку пару сорочок, дуже маленьких, а згодом таку компресійну сорочку, яку носили, коли зламали ребро, — яку я носив до кінця середньої школи й далі.

Коли я пішов до школи-інтернату в дев’ятому класі, це було сильним полегшенням, що більшість учнів не ходили на танці, де я дізнався в середній школі, як хлопці люблять тиснути на будь-яку дівчину, на яку тільки можуть; Я був у захваті від того, що багато дівчат у моєму гуртожитку вважали за краще працювати над своїми історичними документами або дивитися «Принцеса-наречена» в суботу ввечері. Але того року мені було важко з математикою, і я пам’ятаю, як сказав старшому студенту, що домовився про зустріч зі своїм учителем. хто у вас є? — запитала вона мене. Я сказала їй ім’я свого вчителя — давайте просто назвемо його містер П. «Не ходи сам», — попередила вона.

Я залучив ще одну дівчину зі свого гуртожитку, я буду називати її Донною, щоб вона прийшла зі мною на репетиторство, і ми вдвох сиділи пліч-о-пліч у кабінеті математики, а позаду нас стояв містер П. Він поклав руки мені на плечі й схилився між нами, коли коментував нашу роботу, час від часу торкаючись руки й руки Донни, коли вона записувала свої рішення. Він поплескав нас по спинах і стиснув плечі, розповідаючи про квадратні рівняння. Я пам’ятаю, як ми вдвох бігали до гуртожитку тієї ночі, хихикали й балакали: грубий, дивний, якийсь противний . Ми підбігли до старшої дівчини, тієї, що попередила мене про містера П., а вона лише закотила очі. «Приходь до мене за допомогою наступного разу», — сказала вона, а потім назвала кількох інших вчителів, до яких ми не повинні звертатися поодинці.

А ще є дуже безособове. Крики й глузування. Коментарі вигукували з автомобілів, що проїжджали повз, або з вікон кімнат у гуртожитку. Чоловіки в автобусах і вагонах метро, ​​які сіли занадто близько, які, здавалося, не могли втриматися на своїх місцях або не впоралися зі мною. Їх було так багато, вони всі разом розпливаються. Іноді я відбивав ліктем. Іноді я переходив на інший бік вулиці. Здебільшого я йшов швидко і намагався все це ігнорувати.

Це неймовірно м’яко. Milquetoast. У мене були найлегші часи, як дівчині, так і хлопчику. Перерахованого мною досвіду ледве вистачає, щоб зафіксувати домагання за шкалою Ріхтера. І все ж ці випадки справили на мене найглибше враження про те, що означає бути дівчиною і жінкою в цьому світі. Саме цього жінки навчені очікувати як належне.

Тепер я рухаюся світом і проходжу як людина. Ділю офіси, автобусні сидіння та роздягальні з чоловіками. Я чую, як чоловіки говорять про жінок, коли думають, що там немає жодної жінки. І я ніколи не відчуваю себе такою жінкою, як коли я наодинці з чоловіками. Якщо рух #metoo, сподіваюся, дав жінкам натхнення та силу говорити про свій досвід, то він дав мені — трансгендерному хлопцю — натхнення та силу говорити з чоловіками навколо мене і сказати: «Я не такий». один із вас. Хоча я можу виглядати як ти, я відмовляюся говорити, як ти. Я відмовляюся думати і діяти як ти. Я відмовляюся легко прийняти привілей, який може надати, називаючи себе чоловіком.

Коли я думаю про те часто задаване запитання, яке мене мучить — чому б просто не жити як чоловік? — ось чому ні. Я не можу і не буду просто жити як чоловік, тому що я жив як жінка, в тілі, яке мене дратувало і збентежило, в тілі, яке я не хотів і не розумів, в тілі, яке несло весь багаж, який тягне за собою сприйняття як жінки . Через це я розумію, що ми повинні продовжувати говорити про гендер; ми повинні визнати, що робить з людьми наше наполягання на підтримці гендерної бінарності. Кожен з нас — цисгендерний і трансгендерний — повинен розуміти, що гендер є одним із основних способів структурування влади в нашому суспільстві, і що суспільство продовжує сприймати жінок як менше, ніж чоловіків. Через це, а також моє раннє життя дівчини, я ніколи не буду піддавати свою ідентичність під мантію мужності. Називайте мене трансгендером або навіть хлопцем, але я не є і ніколи не буду чоловіком.

Алекс Майерс є письменником, викладачем і оратором. Випускник Філліпса Ексетера та Гарварду, він був першим відкрито трансгендерним студентом в обох закладах. Він викладає англійську мову в Phillips Exeter і є автором Революційна (Саймон і Шустер, 2014), роман, який розповідає історію його предка Дебори Семпсон, яка переодягнулась чоловіком, щоб боротися у Війні за незалежність. Алекс проводить семінари та виступає в школах по всій країні на тему гендерної ідентичності та підтримки студентів-трансгендерів.